Про Барака Обаму і його зовнішню політику

На фоні гіпотетичного балотування Мішель Обами (яке вона спростовує) згадали, що її чоловіка традиційно заведено шпиняти за «нерішучість», «жалюгідність» і оце усе. Іноді за діло.

Тому це привід поговорити про те, як політика (особливо міжнародна) працює у реальному житті. На прикладі Обами. Бо політична доцільність і реальний стан справ (зовнішні обставини) набагато впливовіші за характер чи переконання.

Обама отримав вкрай погану спадщину від Буша. 8 років зовнішньої політики, засновані на утвердженні сили, зруйнував статус США як головного світового арбітра. Який вони старанно будували після Вʼєтнаму.

Вторгнення в Ірак у 2003 році підірвало довіру до США як ззовні, так і всередині. Бо базувалося на брехні. «Глобальна кампанія проти тероризму» провалилася. Ще у 2006 році у звіті розвідки «Тенденції у глобальному тероризмі» вказувалося, що в Іраку формується нове покоління терористичних лідерів та бойовиків. У результаті запалав весь Близький Схід.

На цьому фоні адміністрація Буша приділяла недостатньо уваги більш актуальним (на думку багатьох) ризикам. КНДР у 2006 році отримала свою ядерну зброю, а Іран у 2003-2004 роках відновив свою ядерну програму. Буша звинувачували, що саме недостатня увага до внутрішньої політики зробили економічну кризу у 2007 році такою болючою для економіки і суспільства США. Це все робило популярною думку, що «ковбойська політика» коштувала забагато при деструктивних результатах.

Тому коли Обама почав декларувати свою зовнішньополітичну доктрину, багато хто сприйняв це як гарний сигнал змін на краще. Вона вписувалася у систему поглядів політичного філософа Рейнхольда Нибура: «Нація з надмірною політичною владою відчуває подвійну спокусу перевищити обмеження історичних можливостей». Або, як казав дядя Бен, «Чим більша сила – тим більша відповідальність».

Доктрину Обами коротко можна описати так:

1. США має дивитися на світ як на більш складний.
2. США має розглядати власну безпеку як частину загальної світової безпеки, виходячи з балансу своїх інтересів та інтересів інших країн, що має знизити рівень антиамериканізму у світі.
3. Головний пріоритет – безпека і свобода торгівлі, на яких базуються економічні інтереси США.

Це пояснює майже всі його дії під час президентства. І спробу зниження напруги у відносинах з Росією, і зміну риторики щодо мусульманського світу, і заклики до розширення політичного діалогу з Індією і Китаєм, і спробу повернути Ізраїль і палестинців за стіл перемовин (що робили Буш-ст. і Клінтон, але зруйнував Буш-мол.), і навіть ядерну угоду з Іраном.

Останнє найбільш показове. У 2010 році Обама ввів додаткові санкції проти Ірану за придушення протестів. Але коли у 2013 році в Ірані було обрано поміркованого Рухані, країни почали перемовини щодо ядерної програми Ірану. І домовились що США почнуть згортати санкції в обмін на відмову Ірану від наміру отримати ядерну зброю. Чи могло воно спрацювати? Важко сказати. Але кон'юнктура знову змінилася.

Що стосується України і реакції на Крим, то тут сам Обама сказав доволі ясно і чітко в інтервʼю The Atlantic. І мені нема чого йому заперечити:

• Цитата 1. «… сама Україна була інша. Варто пам’ятати, що фактично перед тим там при владі був автократ, прихильний до Путіна… У парламенті ще були елементи, пов’язані зі старим режимом».
• Цитата 2. «… з того, що змінилося з 2014 року, – це те, що відчуття національної ідентичності продовжило зміцнюватися. … анексія Криму й частини території на сході допомогло українцям чітко зрозуміти, хто вони і за що вони виступають…».

Ні, Барак Обама не герой мого роману. Але все ж варто враховувати, що він вимушений був розгрібати за своїм попередником (який теж багато у чому діяв вимушено) і уникати підвищення міжнародної напруженості. Бо тоді масштаби загрози прямої конфронтації з Росією і Китаєм були набагато нижчі.

Зараз все не так. Але провини Обами у зміні обставин не те щоб багато. Наприклад, він ніяк не міг передбачити «Арабську весну». Іноді шторм історії несеться незалежно від прогнозів.